Топ-5 зовнішньополітичних поразок України 2008 року

Топ‑5 зовнішньополітичних поразок 2008 року («Подробности»)

1. Одержання ПДЧ Безсумнівно, претендентом номер один на статус «невдача року» є втрата Україною шансів одержати ПДЧ. Поразка у цьому напрямку стала очевидним фактом, що отримає своє підтвердження на зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в Брюсселі. З усіх можливих пріоритетів української зовнішньої політики одержання ПДЧ могло бути найлегшим досягненням, але воно провалене. Двічі. При тому, що передумов для одержання позитивної відповіді від НАТО й країн-членів було більше, ніж для негативної. По-перше, сам по собі ПДЧ не веде до членства в НАТО. Це всього-на-всього план із підготовки країни до вступу, що не зобов’язує НАТО автоматично приймати державу-учасника ПДЧ. У певному сенсі можна сказати, що наявний план дій «Україна – НАТО» і є реальним ПДЧ, оскільки передбачає проведення значних внутрішніх реформ відповідно до євроатлантичних устремлінь України. Насправді ж бажання одержати ПДЧ було грою у формальність. У практичній площині країна може самостійно проводити реформи, залучаючи експертів НАТО, щоб досягти потрібних критеріїв вступу, які, між іншим, тільки на одну третину складаються з військових. Ситуація почала розвиватися нелогічно в тому, що одержання ПДЧ мало відбуватися в піку Росії. І це було зв’язано не так із реакцією російської сторони, що була прогнозованої, як з ажіотажем навколо цього питання в самій Україні, де президент і МЗС готувалися подати результат як винятково свою видатну перемогу. А тепер намагаються видати за виняткову поразку прем’єра… По-друге, грузинсько-російський конфлікт додав шансів одержати не тільки ПДЧ, але й членство у короткостроковій перспективі. Європейські лідери, зокрема, і недоброзичливці саміту в Бухаресті – Саркозі й Меркель – різко засудили Росію й декларували необхідність захисту Грузії та України. Не склалося. Внутрішньополітичні події не дали шансу навіть мінімально використати сприятливу міжнародну ситуацію. Росія ж поступово повернула собі позиції, і на тлі самодискредитованих українських і грузинських політиків ускладнила можливості одержання ПДЧ. У цілому, шанси формалізувати українські перспективи членства в НАТО були високими, незважаючи на непопулярність цього рішення серед суспільства і млявість потрібних реформ. Проблеми скоріше виникли через грубі дипломатичні прорахунки. Зокрема, не слід було брати своїм єдиним адвокатом США, у яких і так напружені відносинах з лідерами ЄС у сфері міжнародної безпеки. Очевидно, що у Франції та Німеччини немає особливого бажання бачити в НАТО «троянського коня» американців. Дипломатична гра потребувала більшої виваженості та нейтральності. Ще одним важливим прорахунком був той-таки внутрішній ажіотаж, лейтмотивом якого було «геть від Росії», а не «більше безпеки в НАТО». Контрольним пострілом стали осінні політичні кризи. Яких би рішень не прийняли на брюссельській зустрічі, їх усі можна буде підвести до перманентної позиції – «дверей відчинені, але зайти ви не можете».

2. Перспектива членства в ЄСНа друге місце претендує невдача в отриманні перспективи членства в ЄС. Досягти цього було складніше, ніж ПДЧ, але не неможливо. У цілому, важко назвати цю невдачу справою одного року. Дискусії в самому ЄС щодо його меж і майбутнього, які підсилились із проблемою прийняття нового договору, вимагали від України активної участі протягом тривалого часу. І робити це слід було не лише на офіційному рівні, а безпосередньо серед населення країн-членів. Властиво, наприкінці цього року політики похопилися й вирішили запустити рекламний ролик на CNN для поліпшення іміджу країни. Правда, реклама почалася після саміту в Парижу, де нам уже відмовили у перспективі членства, а із самого відеоролика важко зрозуміти, що спільного в України з Європою. Проте при вдалій аргументації українські дипломати могли залишити ствердження перспективи членства актуальним у короткостроковій перспективі. Можливо, розхвалена Угода про асоціацію й не містило б цього пункту, однак можна було уникнути перенесення на невизначений термін українських шансів одержати членство. Власне, які ж аргументи висувала Україна? З багатьох пафосних формулювань можна узагальнити всього два: Україна – європейська держава, і вона робить значний демократичний прогрес. Що стосується першого, то на відміну від українських політиків, у європейських карта Європи закінчується не на Уралі, а там, де починаються «погані дороги й дурні». Що стосується другого, то європейцям важко зрозуміти, чому успіхи на рівні законів не можна в реальності побачити на рівні життя населення.

3.Грузинсько-російський конфлікт Конфлікт навколо Південної Осетії був тестом на міжнародну самостійність України. Світ уважно стежив за тим, чи зможе українська влада зайняти незалежну позицію й довести свою значущість у регіоні. На лихо, результатом став провал не тільки зовнішньополітичного тесту, але й внутрішньої політики в цілому. Чи можна було цього уникнути? Принаймні, могли бути створені шанси за допомогою концепції інформаційної безпеки, яку ще з весни обіцяв президент. Вплив російського телебачення на українських громадян у багатьох регіонах вищий, ніж вплив українського. До того ж українці в більшості не дивляться BBC й CNN, а інформацію про конфлікт вони одержували з вуст «об’єктивних» російських ЗМІ. Тому нічого дивного в тому, що 40% населення було переконано у винуватості грузинської сторони, немає. Правду про конфлікт з’ясовують і по сьогоднішній день, але державу, офіційну позицію якої не підтримують її громадяни, важко назвати самостійною.

4. Ціна на газ Ситуація в питанні ціни на газ, за критерієм можливості/​результату, у сьогоднішньому варіанті може претендувати й на перше місце у списку. Розмови про ціну $400 на тлі колосального падіння цін на нафту, до яких прив’язана ціна на газ, – відвертий шантаж і тиск. Потенційно Україна не може претендувати на ринкову ціну, оскільки сама регулярно блокувала питання переходу на неї. Хто ж знав, що буде фінансова криза? Проте однобічний диктат власника ресурсів може наразитися на такий самий диктат власника труби. Тому за об’єктивних аполітичних обставин ціна на газ була б компромісною і, швидше за все, балансувала б на рівні торішньої. Однак люб’язність українського президента й МЗС щодо російського боку занадто переповнена політичними питаннями, і, мабуть, кремлівські керівники вважають за доцільне додати політики й у газову ціну. Врешті, чому б і ні? Російські доходи в наступному році від продажу нафти і газу суттєво впадуть, але збитки можна бодай частково перекрити за рахунок України. Навряд чи в газових контрактах буде зафіксована ціна $400. Але кожна нижча вартість буде позиціюватися як «подачка», «жест доброї волі» з боку Москви тощо. У підсумку одержимо те, що й мали одержати, тільки тепер в іншій, неприємної, обгортці.

5. FainaОстаннє місце у рейтингу претендентів на «зовнішньополітичну поразку року» займає ще незавершена, але вже програшна справа судна Faina. Очевидно, що вичерпний аналіз можна буде зробити при повному розв’язанні цієї проблеми, хоча низка питань підтверджує нездатність української влади захищати своїх громадян. Чому судно, навантажене зброєю на мільйони доларів, не охороняли? Де хвалені й браві українські корвети «Тернопіль» та «Луцьк» – герої літніх спільних із НАТО навчань? Де українські спецвійська? Що взагалі зроблено, щоб кожен український громадянин переконався, що буде врятований у схожій ситуації? На даному етапі ми можемо задовольнятися тим, що «справа перебуває на особистому контролі президента» і що «моряки живі-здорові, МЗС передає їм продукти». Можливо, й не варто розголошувати всіх деталей переговорів з піратами або підготовки плану звільнення заручників. Але два місяці – надто великий строк, щоб усі досягнення зводилися до зменшення суми викупу. Суспільство має отримати демонстрацію готовності влади до рішучих дій. Наприклад, коли держава формує міжнародну коаліцію боротьби з піратами, а не приєднується до неї, або коли в район захопленого судна вирушають власні бойові кораблі, держави-сусіди надають свої бази для військових літаків, коли просто є можливість спостерігати кроки влади в напрямку захисту життя своїх громадян. Силові сценарії, без сумніву, можуть бути недоречними, але демонстрація сили зайвою не буде, тим більше для успішного результату переговорного процесу. Українці ж можуть спостерігати голослівні заяви про швидке вирішення питання та неймовірних зусиль, які тривають уже понад два місяці. Faina – тест національних інтересів і можливості їх ефективно відстоювати. Результат ще не відомий, але поки українська влада демонструє цілковиту розгубленість і надію на випадок, допомогу інших, на що завгодно, крім власних сил.