Топ-100 гітаристів усіх часів за версією Rolling Stones

1. Джимі Хендрікс (Jimi Hendrix)

Том Морелло (американський гітарист, володар Греммі; грав у таких колективах як Rage Against The Machine і Audioslave — прим. ред.) Пояснює свій вибір:

Джимі Хендрікс перевернув наше уявлення про те, якою може бути рок-музика: його інструментами були гітара, студія і сцена. В таких піснях, як «Machine Gun» та «Voodoo Chile», його гітара стає голосом бурхливих шістдесятих, а в «Star-Spangled Banner» чуються заворушення на вулицях і вибухи бомб. Він грав невимушено. Серед усіх його записів не знайдеться ані секунди, де було б чутно, що він прикладає зусилля. Здається, що музика вільно б’є струмом крізь нього.

Найкрасивіша його пісня — «Little Wing». Цю пісню гітарист може аналізувати все життя і так і не розгадати її таємниці, не проникнути в її суть так, як це вдається Джимі. Він сплітає акорди і послідовності одиночних нот, використовуючи такі ходи, яких немає в жодному підручнику.

Його соло діяли як ЛСД і вели слухача на те перехрестя, де сам диявол отримував від Джимі по лицю. Ідуть суперечки про те, хто з гітаристів першим почав використовувати фідбек — це не має значення, тому що Хендрікс у будь-якому разі користувався ним краще, ніж будь-хто. Він узяв те, що в 70-ті стало називатися фанком, і пропустив його через підсилювач Marshall так, як після нього не робив ніхто.

Не відомо, чим сьогодні займався б Джимі. Можливо, він став би старійшиною року, сером Джимі Хендріксом. Або жив десь у Вегасі … У будь-якому випадку можна бути спокійним за його титул найвеличнішого гітариста всіх часів.

Головні треки: «Little Wing», «Purple Haze», «Foxey Lady», «The Star-Spangled Banner», «Hey Joe».

2. Ерік Клептон (Eric Clapton)

Едді Ван Хален (американський гітарист, засновник хард-рок гурту «Van Halen» — прим. ред.) пояснює свій вибір:

Насправді Ерік Клептон — єдиний гітарист, що по-справжньому вплинув на мене, хоча я і граю не так, як він. У його грі, в його стилі, в звучанні і настрої його музики, є простота. Він просто взяв «Гібсон», встромив його в підсилювач Marshall, і все. Це основи, це блюз. Його соло були мелодійними і легко запам’ятовувалися, я міг би їх вам наспівати — так і повинно бути, гітарні соло повинні бути частиною пісні.

Мені дуже подобалися концертні записи Сream, тому що на них чути, що грають троє. Коли вмикаєш «I’m So Glad» з «Goodbye», ясно чуєш трьох. Джек Брюс і Джинджер Бейкер були джазменами, і вони змушували Клептона рухатися вперед.

Одного разу я прочитав, що Ерік заявив про ті часи: «Я поняття не мав, що робив». Він просто намагався не відставати від інших. Після розпаду Cream він змінився. Коли він почав грати «I Shot The Sheriff» та інше в такому ж дусі, виступати з Delaney And Bonnie, його стиль змінився. Або принаймні його звучання стало іншим. Він сконцентрувався на співі, а не на грі на гітарі.

Я поважаю його за все, що він зробив, і за те, що робить зараз, але мене надихнула і змусила взяти гітару в руки саме його рання творчість. Я і зараз можу зіграти деякі з тих соло — вони назавжди врізалися в мою пам’ять. Те блюзове звучання залишається фундаментом сучасної гітарної рок-музики.

Головні треки: «Bell Bottom Blues», «Crossroads», «White Room»

3. Джиммі Пейдж (Jimmy Page)

Джо Перрі (американський гітарист і автор пісень, засновник і учасник групи Aerosmith — прим. ред.) пояснює свій вибір:

Cлухаючи, як грає Джиммі Пейдж, можна полинути за обрії. Як лідер-гітарист він завжди грає те, що потрібно зіграти в даний момент, — у нього бездоганний смак. Його соло в «Heartbreaker» — дивовижне, він грає на межі своїх можливостей, але все одно досягає разючого результату.

Працюючи сесійним гітаристом і граючи в The Yardbirds, Джиммі отримав колосальний досвід, тому записуючи перший альбом Led Zeppelin, він точно знав, якого звучання хоче досягнути. Він знав, як вийти за межі стереотипного уявлення про те, що можливо зіграти на гітарі. Якщо уважно стежити за гітарною партією в «The Song Remains The Same», видно, як вона змінюється, стає то тихіше, то голосніше, то знову тихіше. Джиммі сам складав, грав і продюсував пісні. Мені на думку не садає ніхто з гітаристів з часів Леса Пола, хто міг би похвалитися тим самим.

Головні треки: «Dazed And Confused», «Heartbreaker», «Kashmir».

4. Кіт Річардс (Keith Richards)

Нільс Лофгрен (співак, гітарист з групи E Street Band — прим. ред.) пояснює свій вибір:

Я пам’ятаю, як школярем почув «Satisfaction» — я був вражений. Ця комбінація рифа і акордової прогресії… Кіт писав теми з двох-трьох нот, які були ефектніше за будь-яке соло. Послухайте, як він грає партії лід- і ритм-гітари в «Gimme Shelter».

На мою думку, нікому не вдавалося створювати настільки ж похмуру атмосферу. При цьому між партіями Кіта достатеньо простору для вокалу Джаггера. Крім того, Річардс краще, за будь-кого вміє поводитися з не класичними настройками.

Я пам’ятаю, як грав приспів «Beast Of Burden» і задумався: «Акорди правильні, але звучить зовсім не так, як у Кіта». Він використовував якийсь особливий лад, з яким гітара співала. Це — основа будь-якої видатної гітарної партії на пластинках The Rolling Stones: Кіт знаходить такий лад, який дозволяє йому забути про техніку і прямо висловити те, що він відчуває. Я ходив на концерт Кіта з групою X‑Pensive Winos. У гримерці він почав грати риф Чака Беррі. Я ніколи в житті не чув, щоб його так грали. Я обожнюю Чака Беррі, але Кіт грав набагато краще. Не в плані техніки — його гра була дуже емоційною, і це зворушило мене. Для мене Кіт значить стільки ж, скільки Чак — для нього самого.

Головні треки: «(I Can’t Get No) Satisfaction», «Gimme Shelter».

5. Джефф Бек (Jeff Beck)

Майк Кемпбелл (гітарист, один із засновників the Heartbreakers — прим. ред.) пояснює свій вибір:

Джефф Бек — поєднання видатної техніки і особистої чарівності. Він ніби говорить: «Я Джефф Бек, я тут, і мене не можна ігнорувати». Вже в The Yardbirds звучання його інструменту було мелодійним і зухвалим. Було одразу зрозуміло, що він серйозний музикант і викладається на повну котушку. Він не стримував сили. Для того, щоб грати з вокалістом, вести з ним діалог і підштовхувати його, потрібно особливе вміння.

У цьому перевага двох альбомів, записаних Джеффом з Родом Стюартом: «Truth» 1968-го і «Beck-Ola» 1969-го. Він не заважає Роду, він займається своєю справою. Крім того, Беку вдалося розширити межі блюзу. «Beck’s Bolero» з альбому «Truth» зовсім не схоже на блюз, але в її основі — саме блюз. Одна з моїх улюблених пісень Джеффа — кавер на «I Ain’t Superstitious» з «Truth».

Наскільки б великим не був Клептон, не думаю, що в нього є таке почуття гумору. У Джеффа воно точно є. Коли Бек почав грати ф’южн, мене моментально зачепив кавер на «“Cause We’ve Ended As Lovers» Стіві Уандера з альбому «Blow By Blow». Звучання гітари було таким чистим і ніжним, що здавалося, ніби там є вокальна партія. Але насправді все це грав Джефф. В минулому році я бачив його виступ в казино в Сан-Дієго, і його гітара говорила. Його гра була настільки ліричною, що відсутність вокаліста була зовсім не помітною. Джефф впевнений в собі, він грає натхненно і робить все, щоб тримати марку і залишатися великим виконавцем. Після того концерту я пішов додому і почав займатися. Можна сказати, що він дав мені урок: якщо хочете бути Джефом Беком, вчиться натхненно.

Головні треки: «Beck’s Bolero», «Freeway Jam», «A Day In The Life», «I Ain’t Superstitious», «Heart Full Of Soul».

6. Бі Бі Кінг (B. B. King)

Вільям Гіббонс (американський музикант, найбільш відомий як гітарист групи ZZ Top — прим. ред.) пояснює свій вибір:

Манера гри Бі Бі сформувалася під впливом музики, яку він чув в ранньому дитинстві. Він виріс в Індіанолі, штат Міссісіпі, і досить дорослий, щоб пам’ятати пісні робітників і таких засновників блюзу, як Чарлі Паттон і Роберт Джонсон. Крім того, на нього вплинула мінімалістична манера Ті-Боуна Уокера. Все це чутно в тих мелодіях, які співає Бі Бі, і в тому, як співає його гітара. Бі Бі грає короткими фразами, але дуже живо, його звук — багатий. У нього гарна техніка, він впізнаваний, його соло витончені, мелодії такі виразні, що їх легко записати нотами. Не те що Джон Лі Хукер — у нього вони занадто складні, аби їх можна було записати. Бі Бі — природжений соло-гітаріст.

У Бі Бі є два коронних прийоми, які мені б страшно хотілося опанувати. Він першим почав грати таку фразу: спершу грає дві ноти, потім переходить на іншу струну і грає ноту слайдом вгору. Зараз мене можна вночі розбудити, і я так зіграю. А ще він іноді грає фразу з двох-трьох нот і останню ноту бере бендом. Ці прийоми змушують мене стрибати на стільці. Поворотним пунктом у його творчості став 1965 рік, коли Бі Бі випустив «Live At The Regal» — тоді він знайшов те звучання, з яким не розлучається і понині. Ще Бі Бі до цих пір користується підсилювачем Gibson, давно знятим з виробництва. Ця комбінація — секрет його звуку. Так звучить тільки гітара Бі Бі.

Головні треки: «3 O’Clock Blues», «The Thrill Is Gone», «Sweet Little Angel».

7. Чак Беррі (Chuck Berry)

Кіт Річардс пояснює свій вибір:

Коли я, ще підлітком, побачив Чака Беррі в програмі «Jazz On A Summer’s Day», він грав у компанії джазменів. Це були геніальні хлопці — Джо Джонс за барабанами, Джек Тігарден з тромбоном, — але в їхній грі був той снобізм, на який іноді страждають джазові хлопці: «Ах, цей ваш рок-н-рол».

Він зіграв «Sweet Little Sixteen» і взяв їх усіх штурмом, незважаючи на вороже ставлення. По-моєму, це справжній блюз. Це правильний підхід і справжню мужність. І я сам хотів бути таким самим, з тією тільки різницею, що я був білим. Я слухав Чака і знімав всі його партії. Чому Чак навчився у Ті-Боуна Уокера, я навчився у Чака, Мадді Уотерса, Елмора Джеймса і Бі Бі Кінга. Всі ми частина однієї сім’ї, родовід якої йде углиб на тисячі років. Всі ми просто передаємо знання у спадок. Чак грав злегка підігрітий чиказький блюз, таке гітарне бугі, яке все тоді грали. Але Чак підняв його на нову висоту. Він був трохи молодший за блюзменів свого часу, і його пісні мали більший комерційний потенціал, але при цьому не були попсовими — цього складно досягти. У Чака був драйв, а це — головне в рок-н-ролі.

З Чаком важко знаходити спільну мову, і від цього мені завжди було прикро, бо він писав такі кумедні і розумні пісні. Старому щойно стукнуло вісімдесят п’ять. Я бажаю йому всього найкращого. Хотілося б підійти до нього і сказати: «Гей, Чак, давай вип’ємо чи що». Але з ним таке не пройде..

Головні треки: «Johnny B. Goode», «Maybellene», «Roll Over Beethoven».

8. Едді Ван Халлен (Eddie Van Halen)

Майк Маккріді (гітарист Pearl Jam — прим. ред.) пояснює свій вибір:

Одного разу, коли мені було одинадцять, я сидів вдома у свого вчителя по грі на гітарі, і він включив «Eruption». Здавалося, що це звуки з іншої планети. Я тоді розучував основні акорди, рифи AC/DC, Deep Purple тощо. Я не врубався в «Eruption», але вона звучала приголомшливо. Враження було таке ж сильне, як від першого знайомства з Моцартом.

Едді — майстер придумувати рифи: «Unchained», «Take Your Whiskey Home», початок «Ain’t Talking “Bout Love». Іноді він змушує інструмент видавати звуки, які нетипові для гітари: деякі обертони, фактура звуків — результат його специфічної манери гри. Багато що пояснює те, як він тримає медіатор між великим і середнім пальцем, що дозволяє йому грати тепінгом. (Коли я дізнався, що він так грає, то й сам спробував, але для мене це виявилося занадто незвичним).

Але крім техніки, у Едді є душа.

З ним та ж штука, що і з Хендріксом — можна грати нота в ноту те, що він написав, але залишиться родзинка, повторити яку не вийде. Ця родзинка у грі Едді є до цих пір. Я бачив Van Halen вживу під час реюніона два роки тому, і як тільки Едді вийшов на сцену, я знову відчув те, що відчував у дитинстві. Майстра видно одразу.

Головні треки: «Eruption», «Ain’t Talking ’Bout Love», «Hot For Teacher».

9. Дуейн Оллман (Duane Allman)

Роберт Рендольф пояснює свій вибір:

Я виріс, граючи на слайд-гітарі в церкві, — моїм завданням було імітувати людський голос. Коли проповідник або одна з бабусь-хористок припиняли співати, підключалися ми — ми повинні були підхопити мелодію і грати її в саме так, як вони б її проспівали. Цей метод Дуейн Оллман вивів на новий рівень. Він грав набагато точніше за своїх попередників. Коли я вперше почув старі записи The Allman Brothers Band, мені здалося дивним те, наскільки вони були схожими на музику мого дитинства. Послухайте «Layla» — особливо ближче до кінця, де Дуейн грає слайдом. Цей запис я ставив на ріпіт перед сном. Ми, гітаристи, весь час займаємося, але це той випадок, коли хочеться відкласти гітару і просто вслухатися.

Ерік Клептон сказав мені, що знав, що робота з Дейном спричинить революцію в гітарній музиці. Вони розуміли, чого хочуть досягти, і вони цього досягли. Ерік згадував, що дуже нервував, боявся грати дуетом з іншим гітаристом, але з Дуейном було дуже легко — він просто казав: «Давай зіграємо!»

Дуейн помер молодим. Було зрозуміло, що якби він залишився живий, то грав би раз в п’ятдесят краще. Але Богу було угодно забрати його душу, і у нас залишилася його музика. У моєму айподі є всі записи Дуейна. Я слухаю The Allman Brothers Band майже кожен день.

Головні треки: «Statesboro Blues», «Whipping Post», «Blue Sky».

10. Піт Тауншенд (Pete Townshend)

Енді Саммерс (англійський гітарист і композитор, відомий своєю роботою в гуртах The Police і The Animals — прим. ред.) пояснює свій вибір:

Піт Тауншенд нечасто грає соло, і можливо, тому багато хто і не здогадується, наскільки він хороший. Але він дуже важлива фігура в рок-музиці — візіонер, який привносить в неї живу іскру. Він дуже агресивний ритм-гітарист — дикий в якомусь сенсі. У його грі є та енергетика, яку нечасто зустрінеш, його музика — відбиток його особистості, Піт — дуже сильна людина. Його можна назвати першим в світі панком, адже саме він першим розбив гітару на сцені. Тоді від подібної витівки захоплювало дух. Крім того, він дуже освічений. Він любить слухати джаз, і говорив мені, що саме таку музику йому хотілося б грати. Він рано почав використовувати фідбек — думаю, тут позначився вплив європейського авангарду, композиторів начебто Штокхаузена — адже він навчався в художній школі. Гучні дзвінкі гітарні акорди, якими Піт часто користувався, граючи в The Who, були дуже вдалою знахідкою, враховуючи те, як інтенсивно грали в цій групі басист і барабанщик. Можна сказати, що Піт винайшов пауер-акорд — музика The Who 60‑х у цьому сенсі попереджає Led Zeppelin. Багато чого з того, чим користувалися вони, придумав Піт.

Головні треки: «My Generation», «I Can See for Miles», «Summertime Blues».