10 головних героїв російських анекдотів

10 головних героїв російських анекдотів («Російський репортер»)

1. Глава держави Еволюція. Анекдоти про державних лідерів розповідали ще з біблійних часів. Перша особа стає героєм анекдоту майже автоматично. Ця людина відома, цікава і при цьому боротися з нею іншими методами досить ризиковано. Жоден з радянських вождів не уникнув потрапляння в анекдоти. Образ. Ленін – гаркавий карлик, що має милу звичку закладати пальці за жилет і говорити «батенька», зовсім як у фільмі «Ленін у жовтні». Образ Сталіна в народній свідомості роздвоївся. «Анекдоти про Сталіна чітко діляться на дві частини: довоєнну й післявоєнну. У довоєнних – це чудовисько, безнадійно негативний персонаж. У післявоєнних це фактично Петро І у тому вигляді, в якому він залишився в народній пам’яті: суворий, але справедливий. Сталінський цикл після війни майже повністю повторює сюжети про Петра», – розповідає Олександра Архипова. Хрущов в анекдотах – простакуватий мрійник. Брежнєв – старий маразматик. Горбачов – наївний і пафосний дурник. Єльцин – славний алкоголік із замашками провінційного пана. Фігура Путіна важко далася російській анекдотичній свідомості. Доброго батечка з нього якось не вийшло. Та й взагалі, непросто розповідати анекдоти про людину, що строго дотримує офісного стилю й членороздільно вимовляє всі букви російського алфавіту. «Про Єльцина розповідали добрі й смішні анекдоти. А про Путіна – інтонація змінилася. Анекдоти злі, зі шпилькою. Вони усі зав’язані на політику», – вважає Роман Трахтенберг. В архіві Архипової зберігається 147 анекдотичних сюжетів про Путіна. Це істотно більше, ніж про Горбачова і Єльцина. Можливо, це пов’язане з тим, що критикувати Путіна більше «офіційними» засобами не так просто. «Путін і Буш у Росії на риболовлі. Закинули вудки, Путін зосереджено дивиться на поплавець. Буша атакують комарі. Він шльопає себе те по щоці, то по чолу, то по шиї, весь чешеться. Дивиться на Путіна – а той спокійно стежить за поплавком. — Вольдемар, а чому вас не кусають? — Мене не можна». Тенденції. Сьогодні на черзі наступне непросте завдання – Медведєв. Дмитро Вернер, творець сайту «Анекдоти. Ру», вважає, що образ Медведєва поки не склався: «Обігрується переважно тема “другого”». Серед деяких якостей, завдяки яким нинішній президент потрапив в анекдоти, «ведмеже» прізвище й невеликий ріст. «Медведєв проводить відкритий урок у першокласників: — Коли я був маленьким.. Раптом його перериває чийсь голос: — А ти й зараз маленький!»

2. ВовочкаЕволюція. На думку Олександри Архипової, анекдоти про Вовочку зобов’язані своєю популярністю розповідям про дитинство Леніна. Фактично Вовочка і є замаскований Ленін. Перші зразки циклу про Вовочку з’явились одразу після революції. Втім, харизматичний хлопчик був тоді трохи іншим – такий російський бойскаут, бадьорий піонер. Як вважає Архипова, тільки після Вітчизняної війни в дітей з’явилося дитинство в нашому розумінні. Образ. Вовочка вражає дорослих своїм наївно-цинічним ставленням до життя – такий собі російський Бівіс і Батхед. Головні його антагоністи – піднесено-пафосні вчителі та батьки, які бояться слова «член» і наполягають на тому, що дітей приносить лелека. Тенденції. «Серія про Вовочку живе й перемагає, – вважає Дмитро Вернер. – Кількість анекдотів про нього не зменшується. Характер Вовочки, його психологічний портрет не міняються – міняєтьсяя тільки антураж». От, наприклад, реакція на легалізацію одностатевих шлюбів. «Вовочка гуляє на вулиці, його кличуть: — Вовочко, йди додому! Вовочка голову піднімає й говорить: — Зараз, мамо. — Я не мама, я тато. — Ну хто ж вас, педиків, розбере». Що б не відбувалось у світі, Вовочка знайде що сказати.

3. ДаїшникЕволюція. «Змінюються професії, які ви не любите, – говорить Олександр Белоусов. – Раніше був сантехник. Зараз про них майже не розповідають. Нецікаво. Сантехники стали нормальні. Зате з’явився даїшник. Анекдоти – це спосіб самоствердження». Образ. Як сказала про даїшника Олександра Архипова, «питання не в тому, чому хтось потрапив у герої анекдоту, набагато важливіше зрозуміти, що потрібно зробити, щоб до тебе прилипли традиційні сюжети». Відповідь напрошується сама: потрібно дуже набриднути хорошим людям. Даїшники саме це й зробили. Це ніби психотерапія: якщо ворога не можна перемогти в житті, це можна зробити в анекдоті. «У чому різниця між збитим собакою й збитим даїшником? Перед збитим собакою яскраво виражений гальмівний слід». Тенденції. Припустимо, що трапилося диво: співробітники державтоінспекції стали ввічливими й законослухняними. Чи позначиться це в анекдотах? Можливо, місце даїшника займе, наприклад, податковий інспектор або ріелтер. Але відбудеться це не одразу.

4. Теща Еволюція. Анекдоти про тещу почали складати ще з другої половини XIX століття. «Звідки вона з’явилася, по великому рахунку незрозуміло, – зізнається Олександра Архипова. – Традиційно проблеми виникали зі свекрухою, а не з тещею». Єдине пояснення, що спадає на думку дослідникам, полягає в тому, що теща – це народна форма фемінізму, спосіб жіночого самоствердження, альтернативний традиційному придушенню дружини з боку свекрухи. Тобто в анекдотах про тещу жінки всього світу говорять: «От вам, мужики! І на вас знайдеться управа!» Образ. Теща погана, зла, дурна, бридка. Це один з деяких повністю конвертованих сюжетів, зрозумілий будь-якою мовою і будь-якій соціальній групі. Олександр Бєлоусов розповів, що в одного американського фантаста є розповідь про зустріч з інопланетянами. Від того, чи зрозуміють мешканці різних світів одне одного, залежить майбутнє людства. Отож, земляни й космічні прибульці знайшли спільну мову в анекдотах про тещу. Цікаво, що почали тему жінки, а тепер розповідають про тещу саме чоловіки. Тенденції. Теща – це вічне. Здається, ці анекдоти не зникнуть, навіть коли буде вирішене квартирне питання й зяті зможуть позбутися від постійного спілкування з батьками дружини. Поки що класичні анекдоти про тещу залишаються, у них тільки додаються технологічні реалії: «Компанія мобільного зв’язку запровадила нову послугу – «Номер любої тещі». Після п’ятої хвилини розмови оператор починає вам доплачувати».

5. Чукча Еволюція. «Із приходом радянської влади відбулося різке перемішування етнічних груп, – говорить Олександра Архипова. – Раптом з небуття з’явились навколо якісь дивні інородці, як то узбеки, євреї, північні оленярі. Чукчі – нібито персонажі з Геродота, люди-песиголовці. З ними треба було якось жити». Але чому саме чукча? Жодних особливих взаємодій з народами Чукотки в Росії немає. Олександра Архипова не виключає, що свою роль зіграв фільм 60‑х років «Начальник Чукотки». Принаймні, саме там уперше з екрана пролунало знамените «однако». Втім, анекдоти про чукчу існували й до цього. Ще, як підозрює Архипова, спрацювала проста фонетика – слів на «чу» в російській мові не так і багато, й переважна їх частина має глузливий відтінок: «чушка», «чувирло» та інше. Але сюди ж відноситься й «чудо». От на межі жахливого і чудесного й існує чукча. Образ. Погано знає російську, довірливий і дикий, схильний до по-дитячому примітивної рефлексії… Чукча підвищує національну самооцінку. Чукча – це абсолютний національний нуль, саме від нього росіяни відраховують міру власної досконалості. До речі, свій «чукча» є скрізь. В Америці, наприклад, розповідають анекдоти про поляків: вони до ідіотизму горді, тупі й взагалі католики; в Іспанії – про португальців, у Франції – про швейцарців і бельгійців, у франкомовній частині Швейцарії – про німецькомовних швейцарців тощо. Тенденції. На думку Дмитра Вернера, «чукча» в анекдотах – це не національність, а збірний образ, умовна роль. Він вважає, що зараз у серії класичних анекдотів про чукчу пік уже в минулому, зате з’явилося й активно розвивається нове відгалуження цієї серії: «головний чукча – Роман Абрамович». Здається, що після відставки чукотського губернатора з’являться й нові сюжети. Роман Трахтенберг відзначає, що останнім часом образ чукча почав поступатися образові молдаванина. Наприклад, у класичному анекдоті про політ у космос замість чукчі героєм стає представник Молдови: «Послали в космос Білку, Стрілку й молдаванина. Наступного дня Центр керування польотом роздає вказівки: — Білко! — Гав! — Натисни зелену кнопку! Натисла. — Стрілко! — Гав! — Натисни червону кнопку! Натисла. — Іоно! — Гав! — Не гавкай, дурню! Нагодуй собак і нічого не чіпай!» Однак молдаванина важче зобразити. У нього немає свого «однако», тому повністю замінити чукчу він не зможе. До того ж замість оленів у нього інша виробнича сфера – ремонт: «Коли молдаванинові соромно, він заливається фарбою, а перед цим – ґрунтовкою та шпаклівкою».

6. «Новий росіянин»Еволюція. Як думають фахівці, «новий росіянин» – це продовження теми генеральської дружини, досить популярної після Другої світової війни. Генеральша – це така сільська тітка, на чию малограмотну голову разом із чоловіковими чинами впало небачене у ті часи багатство. «Це була епоха моторошного грабунку Німеччини, – говорить Олександра Архипова, – коли цим самим генеральшам дісталися гардероби німецьких аристократок, а вони навіть не могли відрізнити пеньюар від вечірньої сукні».Образ. Темна й дикувата істота, зайнята розпачливою й невигадливою демонстрацією власного добробуту, – це і є «новий росіянин». Але якщо з генеральш сміялися поблажливо, то з кримінальних авторитетів знущалися вже зовсім по-іншому. «Новий росіянин» узвичаїв супутнього персонажа – «худорлявого чоловічка а “запорожці”», який ніколи, ні під яким соусом у герої анекдотів потрапити не міг. Але отут анекдот почав виконувати серйозну функцію соціального психотерапевта.Анекдот – це єдина ситуація, у якій «худорлявий чоловічок у “запорожці”» може перемогти «крутого хлопця на “мерсі”».Тенденції. Зараз анекдоти про «нових росіян» розповідають ті, хто ніколи сам не бачив людини в малиновому піджаку із золотим ланцюгом на накачаній шиї. Рано чи пізно цей персонаж вимре. Хто прийде йому на зміну – незрозуміло. Може, це будуть міністри, губернатори та інші чиновники.«Високий чиновник, який збив двох людей на пішохідному переході, запитує суддю: — Які тепер наслідки будуть? — Ну, тому, хто головою лобове пробив, років п’ять – за спробу терористичного акту проти посадової особи, а тому, хто в кущі відлетів, можна й усі вісім: ще й за спробу зникнути з місця злочину».

7. Блондинки Еволюція. «Європейський ідеал краси, – говорить Олександра Архипова, — покладав, що темноволоса жінка – демон, а блондинка, відповідно, ангел. От ця набридла всім ангелоподібність блондинки й пародіюється в анекдоті». Масова свідомість помстилася розрекламованим Білосніжкам іміджем цілковитої дурепи. У російській культурній традиції ідеальність світловолосих жінок не прописана, відповідно немає й традиційного уявлення: раз блондинка – виходить, дурепа. Образ. Хто така блондинка? «Гарненька, дурненька, сексуальна, – каже Дмитро Вернер». Але анекдоти експортуються не самі по собі, тільки разом зі своїм прототипом. Хто зараз не зможе назвати кілька таких створінь серед своїх знайомих? Тенденції. Блондинки самі почасти винуваті в тому, що анекдотичний цикл став приживатися на російському ґрунті. Телевізійні світлокосі діви починали свою кар’єру з того, що гаряче спростовували обвинувачення в дурості, яких їм ніхто не інкримінував. Але, як відомо, досить щось спростувати, як це спростоване одразу піде в народ. Саме так і трапилось. І тепер російські блондинки й справді почувають себе несправедливо скривдженими.

8. Тріада: американець, француз, росіянинЕволюція. Олександра Архипова пропонує трошки несподівану версію: «Історичний прообраз цієї конструкції – Ялтинська конференція 1945 року». За її словами, у ранніх версіях анекдотів про тріаду американець та англієць – дурні, росіянин же являє собою зразок розуму й усіляких чеснот.Зараз «ялтинський бекграунд» в анекдотах про тріаду вже зовсім не читається. А замість американця або англійця може виявитися й поляк.Образ. Щоб потрапити в персонажі тріади, потрібний дуже простий і при цьому дуже поширений стереотип: французи велелюбні, німці пунктуальні, американці люблять гроші й т. д. Португалець, гондурасець або івуарієць до цієї компанії затесатися не може – у нього поки немає стійкого образу.Але в анекдотах про тріаду росіяни сміються в першу чергу з себе. Якості іноземців не так важливі, вони слугують більше тлом. Ну як не розчулитися, коли росіянин в одиночній камері одну чавунну кульку зламав, а іншу – загубив?! Хіба це не національна гордість?Тенденції. Конструкція із трьох національностей надзвичайно стійка. Змінюються тільки країни й стереотипи. Наприклад, в останні десятиліття з’явився образ японця, у якого все роблять електроніка й роботи. Можливо, коли-небудь ми почуємо: «Один раз росіянин, бразилець і казах…»

9. Сусіди: грузин, українець, гарячий естонський хлопецьЕволюція. Історії про мешканців сусідніх із Росією країн розповідали споконвіку. Класична схема: ми нормальні – вони смішні. Радянська влада, проголосивши дружбу народів, чимало посприяла появі анекдотів про представників братніх національностей. Розпад СРСР дав новий імпульс для творчості. Раніше в російському місті можна було запросто зустріти узбека-інженера, азербайджанця-математика або грузина-психолога. Зараз потік із колишніх радянських республік більш однорідний за соціальним складом. Якщо молдаванин – то будівельник, якщо азербайджанець – то торговець, якщо таджик – то прибиральник. Анекдоти складати стало простіше. Образ. У російській анекдотичній драмі багато ролей чітко розписані. Зрозуміло, що робить смішним молдаванина, українця або естонця. З іншими народами важче. Наприклад, у білорусів усі національні риси втілені в одному «батьку» Лукашенку. Не склався й образ мешканців Казахстану. Хіба що в деяких анекдотах з’являється образ «нового казаха», який ще крутіший за «нового росіянина»: «Приїжджає “новий казах” у Росію. Підходять до нього “нові росіяни” і запитують: — У тебе “Мерс” шестисотий є? — Нема… — А вілла триповерхова? — Нема… — А ланцюг золотий хоч на шиї висить? — Ні, не висить… — Виходить, ти ніякий не “новий казах”, а звичайний лох. “Новий казах” відходить убік і по супутниковому телефону дзвонить додому своєму помічникові: — Значить, так. У моїй віллі четвертий і п’ятий поверхи знести. “Майбах” і “Ламборджині”, що в гаражі стоять, – на смітник, а замість них купи шестисотий “Мерседес”. І найголовніше: у Тузика, що в мене в будці сидить, ланцюг зніми – і літаком сюди». Щоб стати персонажем етнічного анекдоту, потрібно відповідати двом умовам: перебувати в полі уваги й мати якусь впізнавану рису. Наприклад, коли одна кішка в анекдоті говорить іншій «Мяу, так!», а та їй відповідає «Таки мяу!», ми відразу розуміємо, що було б написане в них у горезвісній п’ятій графі радянських паспортів. З початку 90‑х у список анекдотичних сусідів плавно ввійшли гарячі естонські хлопці зі своїм «До Та-а-л-л-ліна т‑е-епер дале-е-еко…». Примітно, що естонці насправді з таким акцентом не говорять. «Це лише російське сприйняття», – запевняє Олександра Архипова. Так само і з характером. Вибирають одну рису, як у випадку з любов’ю українців до сала, і самозабутньо починають доводити її до маразму. Від самих сусідів потрібна неабияка мужність і великодушність, щоб не сприймати анекдоти на свій рахунок. Тенденції. Кількість «етнічних» анекдотів буде тільки зростати. Років за п’ять представники колишніх радянських республік ще більше потіснять звичних персонажів. Правда, самі образи представників братніх народів будуть мінятися. Згадайте, після того як в Узбекистані корпорація Daewoo почала масово збирати автомобілі, анекдотичний узбек відразу пересів зі свого ішака на «Тіку» й «Нексію».

10. Єврей Еволюція. Єврейський анекдот – це спільний продукт євреїв й антисемітів. Євреї виявились єдиним народом, що свій «внутрішній» анекдот зробив загальним надбанням. Мусульмани, наприклад, теж мають чудове почуття гумору й розповідають про себе безліч анекдотів. Але це – гумор для своїх, немусульманинові розповідати такий анекдот реально небезпечно для життя. Єврейські анекдоти походять з давньої іудейської традиції мідраша – короткого коментарю-притчі, що пояснює священні тексти. У них єврей в цілому позитивний, хоч і смішний. Друге джерело – грубі антисемітські анекдоти, що ходили до революції в обивательських колах. Там єврей був неодмінно брудним, жадібним і гидким. Пристойні люди з цими анекдотами боролися. У часи радянської влади образ єврея рухався ще більш хитромудрою траєкторією, ніж генеральна лінія партії. Спочатку більшовизм сприймався як суто єврейський винахід. Головний єврей країни, зрозуміло, Троцький. «Перші посадки за анекдоти почалися в другій половині 20‑х років і були реакцією влади на антисемітські настрої», – розповідає Архипова. Однак коли Троцький став головним опозиціонером, анекдотична парадигма помінялася на 180 градусів: не любиш радянську владу – виходить, єврей. І тут до розряду ідеологічних євреїв потрапила ледь не половина населення країни. Образ єврея в анекдоті дуже чутливо реагував на політичні події. Після Шестиденної війни з’явилися анекдоти, де єврей виявився в найбільш несподіваній ролі – могутнього суперсолдата. «США ведуть війну у В’єтнамі й просять Ізраїль їм допомогти. Ізраїль посилає п’ятьох єврейських солдатів. Через тиждень США просять надіслати ще десять бійців. У відповідь Ізраїль запитує: — А що, ви ще й з Китаєм воювати збираєтеся?!»Обмеження при прийомі на роботу дали новий привід для жартів. А можливість виїхати з СРСР до Ізраїлю породила цикл анекдотів на тему «Єврей не розкіш, а засіб пересування».Образ. Сучасний образ єврея остаточно оформився тільки після Другої світової війни. Саме тоді, як свідчить Архипова, з’явився класичний Рабинович. Це ще одна особливість єврейських національних анекдотів – усі герої в них мають імена та прізвища. Радянський єврей з анекдотів – мудрий, скептичний, трохи наївний. Він відверто посміюється з влади, але ніколи не ризикує відкрито протистояти їй.Тенденції. «Про нинішніх євреїв анекдоти взагалі не з’являються, – стверджує Трахтенберг. – Тільки про клишніх. Місце євреїв зайняли адвокати. Це ніби суміжний персонаж: теж думає про гроші, теж хоче всіх обдурити, але не має яскравого єврейського колориту».Однак самому образові єврея, здається, безсмертя вже забезпечене. «У певному сенсі сам анекдот як жанр – це єврейська традиція», – вважає Олена Шмельова.