10 найжорстокіших експериментів у психології
Психологія як наука набула популярності на початку ХХ століття. Шляхетна мета – довідатися більше про тонкощі людської поведінки, сприйняття, емоційного стану – не завжди досягалася настільки ж шляхетними засобами. Психологи й психіатри, що стояли біля витоків багатьох галузей науки про людську психіку, проводили такі експерименти на людях і тваринах, які важко назвати гуманними чи етичними, пише point.ru. Заради справедливості варто зазначити, що саме вони врешті допомогли виробити етичні стандарти сучасних досліджень. Що, втім, не скасовує і не виправдує їхньої жорстокості.
10 найжорстокіших експериментів у психології (point.ru)
1. Хлопчик, якого виховали як дівчинку (1965−2004 рр.) У 1965 році восьмимісячний хлопчик Брюс Реймер, що народилася в канадському Вінніпезі, за порадою лікарів піддався процедурі обрізання. Однак через помилку хірурга, що проводив операцію, у хлопчика був повністю ушкоджений пеніс. Психолог Джон Мані з університету Джона Гопкінса в Балтіморі (США), до якого звернулися за порадою батьки дитини, порадив їм «простий» вихід зі складної ситуації: змінити стать дитини й виховати його як дівчинку, поки він не виріс і не почав відчувати комплекси з приводу своєї чоловічої неспроможності. Сказано – зроблено: незабаром Брюс став Брендою. Нещасні батьки не здогадувалися, що їхня дитина стала жертвою жорстокого експерименту: Джон Мані давно шукав можливості довести, що статева приналежність зумовлена не природою, а вихованням, і Брюс став ідеальним об’єктом спостереження. Хлопчикові видалили яєчка, і потім протягом декількох років Мані публікував у наукових журналах звіти про «успішний» розвиток свого піддослідного. «Цілком зрозуміло, що дитина поводиться як активна маленька дівчинка, і її поведінка разюче відрізняється від хлопчачої поведінки її брата-близнюка», – запевняв учений. Однак і рідні вдома, і вчителі у школі відзначали в дитини типову хлопчачу поведінку й зміщене сприйняття. Найгірше було те, що батьки, котрі приховували від сина-дочки правду, відчували сильний емоційний стрес. У результаті в матері спостерігалися суїцидні нахили, батько став алкоголіком, а брат-близнюк постійно перебував у депресії. Коли Брюс-Бренда досяг підліткового віку, йому стали давати естраген, щоб стимулювати ріст грудей, а потім Мані став наполягати на новій операції, під час якої Бренді мали сформувати жіночі статеві органи. Але тут Брюс-Бренда збунтувався. Він навідріз відмовився робити операцію й перестав приїжджати на прийоми до Мані. Одна за іншою пішли три спроби самогубства. Остання з них закінчилася для нього комою, але він видужав і почав боротьбу за повернення до нормального існування – як чоловік. Він змінив ім’я на Девід, обстриг волосся й почав носити чоловічий одяг. В 1997 році він пройшов через серію реконструктивних операцій, щоб повернути фізичні ознаки статі. Він також одружився з жінкою та всиновив трьох її дітей. Однак гепі-енду не вийшло: у травні 2004 року, після розриву з дружиною, Девід Реймер покінчив життя самогубством у віці 38 років.
2. «Джерело розпачу» (1960 рік) Свої жорстокі експерименти Гаррі Харлоу проводив на мавпах. Досліджуючи питання соціальної ізоляції індивідуума й методів захисту від неї, Харлоу відбирав дитинча мавпи у його матері й поміщав у клітку в цілковитій самітності, причому вибирав тих дитинчат, у яких зв’язок з матір’ю був найбільш міцним. Мавпу утримували у клітці рік, після чого її відпускали. У більшості особин виявлялися різні психічні відхилення. Учений зробив такі висновки: навіть щасливе дитинство не є захистом від депресій. Результати, м’яко кажучи, не вражають: такий висновок можна було зробити й без проведення жорстоких експериментів над тваринами. Втім, рух у захист прав тварин почався саме після опублікування результатів цього експерименту.
3. Експеримент Мілгрема (1974 рік) Експеримент Стенлі Мілгрема з Єльського університету описаний автором у книзі «Підпорядкування авторитету: експериментальне дослідження». У досліді брав участь експериментатор, піддослідний та актор, що грав роль іншого піддослідного. На початку експерименту між піддослідним та актором «жеребкуванням» розподілялися ролі «учителя» і «учня». Насправді піддослідному завжди діставалася роль «учителя», а найнятий актор завжди був «учнем». «Учителеві» перед початком експерименту пояснювали, що мета досліду – нібито виявити нові методи запам’ятовування інформації. Проте експериментатор досліджував поведінку людини, котра отримує вказівки від авторитетного джерела, які розходяться з її внутрішніми поведінковими нормами. «Учня» прив’язували до крісла, до якого був прикріплений електрошокер. Як «учень», так і «вчитель» отримували «демонстраційний» удар струмом у 45 вольт. Далі «учитель» ішов в іншу кімнату й мусив по голосовому зв’язку давати «учневі» прості завдання на запам’ятовування. При кожній помилці учня піддослідний повинен був натискати на кнопку, і учень одержував удар струмом у 45 вольт. Насправді актор, що грав роль учня, тільки вдавав, ніби отримує удари струму. Потім після кожної помилки вчитель повинен був збільшувати напругу на 15 вольт. У якусь мить актор починав вимагати припинити експеримент. «Учитель» починав сумніватися, а експериментатор на це відповідав: «Експеримент вимагає, щоб ви продовжували. Продовжуйте, будь ласка». Що більше наростав струм, то більший дискомфорт демонстрував актор. Потім він удавав сильний біль і нарешті зривався на крик. Експеримент тривав до напруги 450 вольт. Якщо «учитель» вагався, експериментатор запевняв його, що бере на себе цілковиту відповідальність за експеримент і за безпеку «учня» і що експеримент повинен бути продовжений. Результати виявилися шокуючими: 65% «учителів» дали розряд в 450 вольт, знаючи, що «учень» відчуває страшенний біль. Всупереч всім попереднім прогнозам експериментаторів, більшість піддослідних підкорилися вказівкам ученого, що керував експериментом, і карали «учня» електрошком, причому в серії дослідів із сорока піддослідних жоден не зупинився до рівня 300 вольтів, п’ятеро відмовилися підкорятися лише після цього рівня, а 26 «учителів» із 40 дійшли до кінця шкали. Критики заявили, що піддослідних гіпнотизував авторитет Єльського університету. У відповідь на цю критику Мілгрем повторив дослід, найнявши убоге приміщення в містечку Бриджпорт (штат Коннектикут) під вивіскою «Дослідницька асоціація Бриджпорта». Результати якісно не змінилися: 48% піддослідних погодилися дійти до кінця шкали. У 2002 році зведені результати всіх схожих експериментів показали, що до кінця шкали доходять від 61% до 66% «учителів», незалежно від часу й місця експерименту. Висновки з експерименту випливали жахливі: невідомий темний бік людської натури схильний не тільки бездумно підкорятися авторитету й виконувати немислимі вказівки, але й виправдовувати власну поведінку отриманим «наказом». Багато учасників експерименту відчували перевагу над «учнем» і, натискаючи на кнопку, були впевнені, що той отримує по заслузі. Загалом результати експерименту показали, що потреба підкорятися авторитетам укорінена в нашій свідомості настільки глибоко, що піддослідні продовжували виконувати вказівки, незважаючи на моральні страждання й сильний внутрішній конфлікт.
4. Набута безпорадність (1966 рік) У 1966 році психологи Марк Селігман і Стів Майєр провели серію експериментів на собаках. Тварин помістили в клітки, попередньо розділивши на три групи. Контрольну групу через якийсь час відпустили, не заподіявши жодної шкоди, другу групу тварин піддавали повторюваним ударам струму, які можна було припинити натисканням важеля зсередини, а тварин третьої групи піддавали раптовим ударам струму, яким ніяк не можна було запобігти. У результаті в собак виробилася так звана «набута безпорадність» – реакція на неприємні подразники, заснована на переконаності в безпорадності перед навколишнім світом. Незабаром у тварин почали з’являтися ознаки клінічної депресії. Через певний час собак із третьої групи випустили з кліток і посадили у відкриті вольєри, з яких легко можна було втекти. Собак знову піддали впливу електричного струму, однак жодна з них навіть не подумала про втечу. Натомість вони пасивно реагували на біль, сприймаючи його як щось неминуче. Собаки засвоїли для себе з попереднього негативного досвіду, що втеча неможлива, і більше не здійснювали спроб вискочити з клітки. Вчені припустили, що людська реакція на стрес багато в чому нагадує собачу: люди стають безпомічними після кількох невдач, що йдуть одна за одною. Неясно тільки, чи вартував такий банальний висновок страждань нещасних тварин.
5. Малюк Альберт (1920 рік) Джон Вотсон, основоположник біхевіористського напряму в психології, займався дослідженнями природи страхів і фобій. Вивчаючи емоції дітей, Вотсон серед іншого зацікавився можливістю формування реакції страху щодо об’єктів, які раніше його не викликали. Учений перевірив можливість формування емоційної реакції страху білого пацюка в 9‑місячного хлопчика Альберта, який пацюка зовсім не боявся й навіть любив з ним гратись. Під час експерименту протягом двох місяців дитині-сироті з притулку показували ручного білого пацюка, білого кролика, вату, маску Санта-Клауса з бородою тощо. Через два місяці дитину посадили на килимок посеред кімнати й дозволили погратися з пацюком. Спочатку дитина зовсім не боялася його і спокійно гралась. Через якийсь час Вотсон почав бити залізним молотом по металевій пластині за спиною дитини щораз, коли Альберт торкався до пацюка. Після повторення ударів Альберт почав уникати контакту з пацюком. Через тиждень дослід повторили – цього разу по смузі вдарили п’ять разів, просто кладучи пацюка в колиску. Дитина плакала, щойно побачивши білого пацюка. Ще за п’ять днів Вотсон вирішив перевірити, чи буде дитина боятися схожих об’єктів. Хлопчик боявся білого кролика, вати, маски Санта-Клауса. Оскільки голосних звуків при показі предметів учений не видавав, Вотсон зробив висновок про перенесення реакцій страху. Він припустив, що дуже багато страхів, антипатії й тривожних станів дорослих формуються ще у ранньому дитинстві. На жаль, Вотсону так і не вдалося позбавити Альберта безпричинного страху, що закріпився на все життя.
6. Експерименти Лендіса: спонтанні вирази обличчя і підпорядкованість (1924 рік) У 1924 році Каріні Лендіс із університету Міннесоти почав вивчати людську міміку. Експеримент, задуманий ученим, мав на меті виявити загальні закономірності роботи груп лицьові м’язів, відповідальних за вираження окремих емоційних станів, і знайти міміку, типову для страху, зніяковілості або інших емоцій (якщо вважати типовою міміку, характерну для більшості людей). Піддослідними стали його студенти. Щоб зробити міміку більш виразною, він намалював на обличчях піддослідних лінії корковою сажею, після чого демонстрував їм щось, здатне викликати сильні емоції: змушував їх нюхати аміак, слухати джаз, дивитися на порнографічні картинки й засовувати руки у відра з жабами. У момент вираження емоцій студентів фотографували. Останнє випробування, яке Лендіс приготував для студентів, збурило широкі кола вчених-психологів. Лендіс просив кожного піддослідного відрізати голову білому пацюку. Всі учасники експерименту спочатку відмовлялися це зробити, багато хто плакав чи кричав, але згодом більшість із них погодилися. Найгірше те, що більшість учасників експерименту у житті й мухи не скривдили і зовсім не уявляли, яким чином здійснювати наказ експериментатора. В результаті тваринам заподіяли чимало мук. Наслідки експерименту виявилися набагато важливішими, ніж сам експеримент. Жодної закономірності у виразі обличчя вченим виявити не вдалося, однак психологи отримали доказ того, як легко люди готові підкоритися авторитетам і зробити те, що у звичайній життєвій ситуації не зробили б.
7. Дослідження впливу наркотиків на організм (1969 рік) Варто визнати, що деякі експерименти, проведені на тваринах, допомагають ученим винайти ліки, які надалі можуть врятувати десятки тисяч людських життів. Однак деякі дослідження переходять усі межі етики. Прикладом може слугувати експеримент, покликаний допомогти вченим зрозуміти швидкість і ступінь звикання людини до наркотичних речовин. Дослід проводили на пацюках і мавпах як на тваринах, найбільш близьких до людини фізіологічно. Тварин привчали самостійно впорскувати собі дозу певного наркотику: морфіну, кокаїну, кодеїну, амфетамінів і т. д. Щойно тварини навчилися самостійно «колотись», експериментатори залишили їм велику кількість препаратів і почали спостереження. Тварини настільки розгубилися, що деякі з них навіть намагалися втекти, причому, перебуваючи під дією наркотиків, вони калічилися й не відчували болю. Мавпи, що приймали кокаїн, почали потерпати від конвульсій і галюцинацій: нещасні тварини виривали собі фаланги пальців. Мавпи, які «сиділи» на амфетамінах, повисмикували із себе всю шерсть. Тварини-«наркомани», котрі надавали перевагу «коктейлю» з кокаїну й морфіну, вмирали протягом 2 тижнів після початку прийому препаратів. Незважаючи на те, що метою експерименту було зрозуміти й оцінити ступінь впливу наркотиків на організм людини з наміром подальшої розробки ефективного лікування наркозалежності, способи досягнення результатів важко назвати гуманними.
8. Стенфордський тюремний експеримент (1971 рік) Експеримент зі «штучною в’язницею» не замислювався як щось неетичне або шкідливе для психіки учасників, однак результати цього дослідження вразили громадськість. Відомий психолог Філіп Зімбардо вирішив вивчити поведінку й соціальні норми індивідуумів, що потрапили в нетипові для них умови в’язниці й змушені грати ролі ув’язнених або наглядачів. Для цього в підвалі факультету психології обладнали імітацію в’язниці, а студентів-добровольців (24 людини) розділили на «ув’язнених» та «наглядачів». Передбачалося, що «ув’язнені» поставлені в ситуацію, коли вони будуть відчувати особистісну дезорієнтацію й деградацію, аж до цілковитої деперсоналізації. «Наглядачам» не дали жодних спеціальних інструкцій щодо їхніх ролей. Спочатку студенти не дуже й розуміли, яким чином їм варто грати свої ролі, але вже на другий день експерименту все стало на свої місця: повстання «ув’язнених» було жорстоко придушене «наглядачами». Із цього моменту поведінка обох боків докорінно змінилася. «Наглядачі» розробили спеціальну систему привілеїв, покликану роз’єднати «ув’язнених» і посіяти в них недовіру одне до одного – поодинці вони не такі сильні, як разом, а виходить, їх легше «охороняти». «Наглядачам» почало здаватися, що «ув’язнені» будь-якої миті готові підняти нове «повстання», і система контролю посилилась до межі: «ув’язнених» не залишали наодинці з собою навіть у туалеті. В результаті «в’язні» почали відчувати емоційні розлади, депресію, безпорадність. Через якийсь час відвідати «ув’язнених» прийшов «тюремний священик». На питання, як їх звати, «в’язні» найчастіше називали свої номери, а не імена, а питання, як вони збираються вибиратися з в’язниці, ставило їх у глухий кут. Виявилося, що «ув’язнені» абсолютно вжились у свої ролі й почали відчувати себе у справжній в’язниці, а «наглядачі» відчули справжні садистські емоції й наміри щодо «ув’язнених», які ще за кілька днів до того були їхніми добрими друзями. Здавалося, обидва боки абсолютно забули, що все це – лише експеримент. Хоча дослід був запланований на два тижні, його припинили достроково через шість днів з етичних міркувань.
9. Проект «Аверсія» (1970 рік) В армії ПАР у період з 1970 до 1989 року здійснювали секретну програму очищення військових лав від військовослужбовців нетрадиційної сексуальної орієнтації. Застосовували усі засоби: від лікування електрошком до хімічної кастрації. Точна кількість жертв невідома, однак, за твердженням армійських лікарів, під час «чисток» різних заборонених експериментів над людською природою зазнали близько 1000 військовослужбовців. Армійські психіатри за дорученням командування щосили «викорінювали» гомосексуалістів: тих, хто не піддавався «лікуванню», відправляли на шокову терапію, змушували приймати гормональні препарати й навіть змушували робити операції зі зміни статі. У більшості випадків «пацієнтами» були молоді білі чоловіки віком 16 – 24 роки. Тодішній керівник «дослідження», доктор Обрі Левін, нині професор психіатрії в університеті Калгарі (Канада). Займається приватною практикою.
10. «Жахливий експеримент» (1939 рік) У 1939 році Венделл Джонсон з університету Айови (США) і його аспірантка Мері Тюдор провели шокуючий експеримент за участю 22 дітей-сиріт з Девенпорта. Їх розділили на контрольну й експериментальну групи. Половині дітей експериментатори розказали про те, наскільки чисто і правильно вони говорять. Другу частину дітей очікували неприємні хвилини: Мері Тюдор, не шкодуючи епітетів, в’їдливо висміювала найменшу ваду їхньої мови, зрештою назвавши усіх жалюгідними заїками. В результаті експерименту в багатьох дітей, які ніколи не мали проблем з мовою, та волею долі опинилися в горезвісній групі, розвинулись усі симптоми затинання, які зберігались протягом усього їхнього життя. Експеримент, пізніше названий «жахливим», довго приховували від громадськості зі страху зашкодити репутації Джонсона: схожі досліди пізніше проводили над ув’язненими концтаборів у нацистській Німеччині. В 2001 році університет штату Айова офіційно вибачився перед потерпілими під час експерименту.
