9 територій, що тихо виборюють незалежність

9 територій, що тихо виборюють незалежність (mentalfloss.com)

1. Гренландія (Greenland) Гренландія нагадує випускника – вже прагне незалежності, однак не може дозволити собі таку розкіш. Із 1721 року Гренландія підконтрольна Данії. Спочатку вона мала статус колонії, а згодом перетворилася на заморське графство й отримала представництво у данському парламенті. Сталося це 1953 року. Роками Данія нібито готувала графство до самостійного життя, опікуючись лише питаннями зовнішньої політики й оборони. Донині Данія закладає бюджет острова, що становить половину загального. А це не мало не багато – $650 млн. щорічно. Опитування серед данців показали, що більшість громадян підтримує ідею незалежності Гренландії. Тож 57 тис. людей мають усі шанси жити в суверенній країні. Глобальне потепління може зіграти на руку Гренландії. Із таненням льодовикових мас природні ресурси стануть доступними для видобування. Наприклад, американські геологи підрахували, що самостійно Гренландія може видобувати понад 30 млрд. барелів нафти. Деякі великі корпорації вже забезпечили собі дозвіл на розробку поки що схованих під льодом територій. Гренландія має чималі запаси золота й цинку. Алюмінієвий гігант Alcoa встиг оголосити про будівництво у Гренландії другої у світі за потужністю плавильної печі. Перспективним вважається використання розталої криги для збільшення потужності гідроелектростанцій. Враховуючи все це, незалежність Гренландії не така примарна, як може здаватися.

2. Аляска (Alaska) Десятки років на території найбільшого штату США існував сепаратистський рух за незалежність. Вилився він у референдум 1958 року, коли мешканцям території було запропоновано проголосувати за чи проти відокремлення від материкових Штатів. Однак (нібито на прохання самих мешканців Аляски) до списку було включено ще два пункти – отримати суверенітет у складі США і стати штатом США. Боротьбу за суверенітет очолив Джо Воглер, який у 1974 році обійняв посаду губернатора штату. Його знаменитим гаслом було: «Я з Аляски, я не американець». Партія незалежності Аляски, очолювана Воглером, отримувала не більше 5% голосів на виборах. Врешті республіканцям вдалося повернути штат під свій вплив 1990 року, коли посаду губернатора виборов Воллі Хікель. Хікель спочатку проходив за списком Партії незалежності Аляски, бо мав образу на колишніх колег-республіканців. Ідея відокремлення Аляски насправді ніколи не подобалася йому. Тож при нагоді губернатор одразу вдягнув значок республіканця й лишив далеко в минулому спроби Воглера домогтися суверенітету. Джо Воглера вбили у 1993 році. У заповіті він забороняв ховати тіло на території США. Сподівався померти у незалежній Алясці?

3. Сіленд (Sealand) Доля цього острова вкотре підтверджує що те, що на всякий товар є свій покупець. Під час Другої світової війни британські військові на підходах до східного узбережжя Великобританії створили низку платформ. Після завершення війни вони лишились без нагляду, а точніше – адміралтейство про них просто забуло. Цим скористався колишній майор Рой Бейтс, який заволодів платформою Сіленд 1966 року й проголосив незалежність території. Британська влада намагалася взяти під контроль військову споруду, однак нові власники платформи дали зрозуміти, що оборонятимуть її до останнього. Тож до справи взялося британське правосуддя і… визнало, що розташована на відстані 10 км від берега платформа не підпадає під юрисдикцію Британського Королівства. Юридично новостворена держава має право на існування, адже була проголошена до прийняття ООН конвенції щодо морського права і до розширення Великобританією суверенних морських меж. Однак країна лишається ніким не визнаною. Деякий час Бельгія приймала її поштові марки, але інші країни та ООН не поспішають визнавати найменшу, 49-ту європейську країну.

4. Австралійська Провінція річки Хатт (Australia’s Hutt River Province) Часами Австралії нелегко зберігати єдність своїх штатів. Так, у 1930 році Західний штат робив спробу відокремитись. Цікаво, що й нині шматочок його виборює право на незалежність. Йдеться про територію, що належить фермерові Леонарду Кеслі. Він скільки себе пам’ятав займався вирощуванням пшениці. У мирній праці без жодних державотворчих ідей його життя минало б і надалі, якби у 1960 році фермера не розгнівали несправедливі квоти. Обурення врешті вилилось у проголошення незалежності території площею 45 км2, яку він назвав Провінція річки Хатт. Сталося це 21 квітня 1970 року. Кеслі проголосив себе Принцом Леонардом, а свою дружину – Принцесою Ширлі. Монарх випускає власні поштові марки, ставить візи у паспорти та видає онлайн-газету – The Hutt River Independence, котра повідомляє «національні» новини. Австралійський уряд ігнорує будь-які дії з боку Кеслі. Звичайно, така поведінка будь-кого образить, тим більше принца. Тож у 1997 році Кеслі оголосив Австралії війну. Досі йому вдається успішно оборонятись, адже уряд ще жодного разу не робив спроби його атакувати.

5. Сомаліленд (Somaliland) У 1960 році дві колишні колонії (британська та італійська) об’єднались у єдину Республіку Сомалі. Однак замість миру та процвітання країну невдовзі чекало вбивство президента, військовий переворот і громадянська війна. Ситуація зайшла настільки далеко, що у 1991 році уряд Республіки втратив контроль над ситуацією. Тоді ж у Могадішо (столиця країни) сомалійський національний рух взяв під контроль британську частину Сомалі й проголосив незалежність Сомаліленду. Новоутворена, але не визнана держава займає третину Сомалі. За 17 років її існування проведено кілька демократичних виборів, у 2003 році прийнято Конституцію. У Сомаліленді вищий рівень життя, ніж у сусідній частині країни – колишній італійській колонії. Саме цим і зумовлене прагнення Сомаліленду до незалежності.

6. Гібралтар (Gibraltar) Згідно з Утрехтською угодою 1713 року Великобританія офіційно отримала цю територію від Іспанії. Відтоді Іспанія не припиняє спроб повернути собі Гібралтар. Можливо, Великобританія давно надала б незалежність невеличкій країні площею 6,5 км2. Однак щойно Гібралтар опиниться без опіки Королівства, на його територію зазіхатиме сусідня Іспанія. Тож на референдумі 1967 року більшість населення Гібралтару (96%) висловилися за належність до Британської корони. Іспанія тримала кордон на замку понад 16 років, відкривши його лише у 1985. Спрощення митного режиму вдалося досягти в результаті тристоронніх переговорів (Великобританія, Іспанія, Гібралтар) тільки у 2006 році. А у 2007 нова Конституція надала Гібралтару статус автономії.

7. Вермонт (Vermont) Аляска – не єдиний штат, що прагне відокремитись від США. У Вермонті є рух, що називає себе Другою Республікою Вермонт. Справа у тому, що у період між 1777 (рік проголошення незалежності США від Великобританії) та 1791 роком (коли Вермонт став 14 штатом Америки) дійсно існувала Республіка Вермонт. Місцеві борці за свободу ставлять на прогресивний шлях розвитку штату – рівноправ’я, альтернативні джерела енергії, екологічно стійкі агрокультури та міцний уряд. Тож не дивно, що тут аж 13% населення підтримують ідею незалежності.

8. Острів Пасхи (Easter Island) Острів Пасхи, загублений на півдорозі між Гаїті та Чилі, є найбільш географічно ізольованим куточком на Землі. Попри це чилійці, будучи за 3450 км від острова, встигли зруйнувати мало не всі пам’ятки полінезійської культури на ньому. У 1888 році Чилі приєднало острів до своєї території. Відтоді велась нищівна для місцевого населення колоніальна політика. Аборигенів було виселено на захід, зруйновано знамениті на весь світ пам’ятки полінезійської культури. Рідна мова була під забороню аж до 1987 року. Результатами такої політики стала асиміляція більшої частини населення із чилійцями. У 1965 році виникло збройне повстання полінезійців на чолі з Альфонсо Рапу, який домігся права на демократичні вибори. Першим місцевим губернатором став брат Альфонсо – Серхіо Рапу, який 1984 року відновив місцеві пам’ятки культури, включаючи велетенські кам’яні статуї. Нині парламент острову бореться за право полінезійської мови стати другою на рівні з іспанською. Невдовзі може постати питання про відокремлення Rapa Nui (місцева назва острова) від Чилі.

9. Аруба (Aruba) Острів, що належить до Нідерландських Антильських островів, нині опинився у невизначеному статусі. Історія Аруби давня і складна. Аборигенів майже не лишилось, бо з відкриттям острова іспанці винищили майже все місцеве населення. На зміну іспанцям прийшли голландці, які використовували природні ресурси Аруби. Під час Другої світової війни Аруба була базою союзницьких військ. Саме у період війни тут зародився патріотичний рух. У 1976 році він вилився у створення власного гімну і прапору та вимогу про надання суверенітету. У 1977 році 80% населення висловилося за незалежність. Нідерланди не погодились на такі умови, однак у 1986 році під страхом відокремлення острова все ж надали йому статус автономії у складі Королівства Нідерланди. За 10 років мало б вирішитись питання про долю незалежності Аруби. Однак досі ні Нідерланди, ні Аруба не визначились остаточно.